Дві суботи на місяць — автобус до мами й повернення в простий день

В аптеці памʼятаю десятки дрібниць про таблетки й терміни — там час рахується коробками й фольгою. Інша памʼять живе в сумці на суботу: булочки, газована вода, недочитана книжка — те, без чого мама не вважає візит «справжнім».

Автобус вирушає раніше, ніж місто встигає помітити вихідний. За склом миготять паркани, заправки, рядки дерев без назви. Інколи сусід по сидінню спить з відкритим ротом, інколи ділиться новиною про онука — коротко, ніби боїться зловити зайвий шум у салоні.

На порозі вже чути чайник і запах митого підлогового дерева. Чай налитий завчасно — ніби мама ще з вечора знає, коли приїде дочка. За столом повертаються історії одні й ті самі, але озвучені по-новому: їй про город і дощ, мені про місто й черги, про колег, про те, як інколи хочеться мовчати навіть у людному відділенні.

Після обіду часто сидимо на лавці біля хати — дивимося, як сонце повзе повз дроти. Там не треба пояснювати словами, навіщо повертатися: достатньо тиші між двома поколіннями.

У дорозі назад сумка стає легшою фізично, але важчою змістом — як коробка з яблуками й парою слів «не забувай їсти нормально». Так відновлюється відчуття, що ти не лише графік у календарі, а людина з тілом, яке памʼятає чужі долоні на своїх плечах.