Крейда на асфальті: з дітьми домовились малювати голосно, а про страх — тихо

Уроки малювання веду з ноутбука — там екран світиться палітрою, але долоні лишаються холодними. Вечорами тягне на двір, де асфальт приймає будь-який колір і не вимагає пароля.

Виходимо разом: хто принесе крейду, хто — серветки на коліна, хто просто принесе собі стілець із підʼїзду. Домовились не голосити про страх — не тому, що його немає, а тому що голос можна віддати крейді: широкій лінії сонця, косій хмаринці, дивній істоті з трьома очима.

Сонця малюють завеликі для проміжку між вікнами — це нормально. Інколи хтось приносить термос із чаєм, інкогось мама відправила з пакетиком крекерів. Дорослі проходять повз і роблять вигляд, що не помічають — але частина все ж зупиняється й каже «гарно», навіть якщо не вміє назвати стиль.

У такі хвилини підʼїзд перестає бути лише сходами між поверхами — стає майданчиком, де можна бути неправильним і все одно почути сміх. Ніяких звітів і підписів «проект»: лише бажання жити поруч і не губитися в одному коридорі між дверима.

Коли темрява починає загасати лінії на землі, хтось завжди пропонує завтра продовжити. Це дрібниця, але саме з таких дрібниць складається відчуття, що місто не лише про бетон — інколи воно про людину, яка сіла поруч на поріг і не поспішає додому.