На столі — годинники, які люди приносять разом із надією повернути день у ритм

Болти бувають уперті, як характери: один піддається відвертці з першого разу, інший ніби чекає, поки відпочинеш і повернешся з іншим ключем. На столі розкладаю підковдру з дрібних деталей — шестерні, пружинки, інколи шматочок пилу, який не заважає, але нагадує, що час завжди трохи брудний.

Перед тим як відкрити кришку, слухаю тік-так — ніби годинник ще тримається за хвилину й просить не робити різко. Люди приносять не лише механізм: приносять історію про батька, про подарунок на весілля, про те, що «це єдине, що лишилося від бабусиної кімнати».

Клієнтам кажу лише термін у два дні — без лекцій про філософію часу. Водночас намагаюсь пояснити простими словами, що інколи поломка не провина людини: змащення висохло, удар був непомітний, а наслідок — зупинка.

Коли стрілка знову йде правильно, у людини змінюється постава — ніби плечі опускаються на сантиметр нижче. Це дрібниця, але для майстра — доказ, що робота має сенс поза межами гайок.

Залишається відчуття довіри: принести річ, яка рахує життя, незнайомцю й почекати — уже акт відваги. І хочеться відповідати на це акуратністю рук, а не обіцянками, які звучать гучніше за тік-так.