Полиця біля ліфта з написом від руки — книги почали ходити самі

Написала коротко: бери, поверни або передай далі. Перші дні було ніяково — раптом хтось обізветься про безлад чи «що це за паперовість у спільному місці». Тож просто поставила два десятки томів і пішла на роботу, лишивши речі самим собі.

Дивно було повертатися й бачити порожні місця — не грабунок, а ніби книги самі вирішили піти в інші руки. На поличці лишали закладки чужого кольору, інколи записки «дякую» без підпису.

Через тиждень зустріла сусідку з поверху нижче з тією самою обкладинкою, що колись лежала у дворічній версії моєї юності. Посмішки вийшли соромʼязливі, ніби знайшли спільну таємницю без домовленості збиратися вечорами.

Інколи книги поверталися з новими шорстинами на корінці — ознакою, що їх читали не для декорації. Так у коридорі зʼявляється легенда про роман, який пройшов три квартири й повернувся з чужим підкресленням олівцем.

Будинок став трохи більш своїм — без зборів і протоколів, але з відчуттям, що сусід — це не лише звук за стіною, а людина зі смаком і паузою між реченнями.